Ольга Петрова. Vita Nuova Олександра Яновича — галериста, колекціонера та художника.
Зазвичай людина в зрілому віці вибирає місце, де хоче жити, і зовсім унікальною є ситуація, коли місце обирає людину. Ця дивовижна історія трапилась з Олександром і Тамарою Яновичами — засновниками галереї «Білий світ», яку вони відкрили в старовинному київському домі, оповитому історіями та долями надзвичайних мешканців цього гніздів’я. Олександр, який перейнявся ідеєю повністю трансформувати своє попереднє життя та відкрити мистецький осередок у Києві, абсолютно інтуїтивно, але безпомилково обрав помешкання в домі з потужною творчою аурою. Чи, може, все-таки Дім обрав людину, щоб продовжити артистичне життя в ньому?
Олександр Янович, народжений у Житомирі, у 1988 році закінчив Київське військово-морське училище, а в 1999 році завершив навчання в Санкт-Петербурзькому університеті на юридичному факультеті та одразу розпочав успішну військову кар’єру в Мурманську. Але, коли до влади прийшов Путін і безжально (з відмовою рятувати) було потоплено підводний човен «Курськ», інформовані морські офіцери вже не мали ілюзій щодо подальшої долі Росії з її новим президентом. Олександр, не вагаючись, приймає рішення щодо повернення в Україну. Він у спільному рішенні із дружиною Тамарою відрізає першу, вже налагоджену частину родинного буття та опиняється в Києві.
Не одразу Олександр Янович відкрив у собі хист галериста та художника, хоча пам’ятав, як ще в п’ятому класі школи учителька помітила неабиякі художні здібності у дитини. Цей спогад став поштовхом та намалював перед Олександром картину подальшого життя. «У мене з’явився своєрідний вакуум, коли я зрозумів, що мені більше не цікаво займатися тим, що було кожноденням. А щоб інтерес до активного життя повернувся, необхідно було щось рішуче змінювати. Існує китайське прислів’я: “Якщо учень готовий — навчитель знайдеться”. Я був готовий», — згадує Олександр. «Ми самі створюємо нездоланні перепони, коли запевняємо самих себе: “Я не танцюю, не співаю, не малюю, не плаваю...” Це — глуха стіна для розвитку. Коли я це усвідомив, для мене стало важливим прибрати ці “НЕ”, серед яких було і малювання. Пам’ятаю, як 17 січня 2012 року я чомусь взяв олівця і щось намалював. Уперше в зрілому житті. Справді, вперше». (З інтерв’ю О. Яновича, 2.02.2026).
З того часу вже десять років поспіль Олександр Янович малює, пише живопис та експонує власну творчість у галереях та, навіть, у поважних музеях, зокрема, у «Київській картинній галереї» (2021), у «Львівській національній галереї ім. Б. Возницького» (2021), у «Центральному будинку художника» (Київ, 2023). Ймовірно, звичка військової людини бути в колективі, з командою, та відсутність художницького егоцентризму, властивого переважній більшості митців, підштовхнули до рішення відкрити галерею разом із відданою дружиною Тамарою. Так у Києві в 2016 році з’явилась ще одна художня площадка для митців — галерея «Білий світ». Родина Олександра та Тамари, об'єднавшись із творчою громадою, знайшла для себе органічну нішу для повноцінного нового життя, для Vita Nuova. Олександр Янович знову відчув себе на капітанському мостику. Приміщення для галереї знайшлося на вулиці Чикаленка, 21-А (колишня Пушкінська), в домі з історією.
По-різному складалися долі мешканців цієї оселі. Деякі, цілими родинами, вийшли з дому 28 вересня 1942 року до Бабиного Яру, звідки не було вороття. Серед жертв тієї страшної днини були батько та мати художника Ібрагіма Літінського (він перебував на фронті). Родина художника мешкала на п’ятому поверсі, де він, ще до війни, писав портрети великих українських акторів — Амвросія Бучми, Наталі Ужвій та інших. Його красуня дружина працювала в Консерваторії. У них підростала дочка Аліна, яка теж стане піаністкою.
Вже у 1970-х — 1980-х роках я була завсідницею цієї радянської комуналки, з нескінченними коридорами і колосальних розмірів кухнею, де знаходилось біля шести газових плиток. Але чарівно-артистичними були кімнати, а особливо великий балкон — житло Аліни. У більшому із приміщень царював чорний рояль та постійно лунала музика. Ця оселя була своєрідним «квартирником» 1960-х — 1980-х років — осередком вільного творчого духу. А за вікном не вщухала радянська влада. В кімнатах, наповнених музикою та красою господині, постійним гостем був Сергій Параджанов із дружиною Світланою Щербатюк. Вона була подругою Аліни ще зі студентських років. Сюди вже 1975 року приходили листівки з малюнками та колажі від ув'язненого Сергія Йосиповича. В цьому домі Анатолій (Тоша) Лимарєв знаходив дружню підтримку, написав портрет дочки Аліни — Маші. Зоя Лерман — подруга Аліни — тут завжди була при альбомі з олівцем і, на радість Аліні, забувала забрати малюнки. Свою композицію «Це я, Господи» я теж написала в цій оселі. А вже у 1990-х роках Петро Лебединець наймав десь на п’ятому поверсі кімнату під власну майстерню.
Коли я проходжу повз цей дім, у свідомості постають картини артистичних зустрічей та голоси друзів. Ось такий київський дім, з його трагедіями та творчим минулим, з відгомоном кроків уже легендарних особистостей, покликав Олександра та Тамару Яновичів. Це місце вибрало їх для відродження невмирущої художньої атмосфери та для сутності їхнього нового життя в мистецтві України.
«Не важливо, скільки тобі років — п’ять, двадцять п’ять чи сорок сім, — каже О. Янович, — перед тобою завжди є білий аркуш, tabula rasa. Ніхто, крім тебе, не наповнить їх змістом. Від тебе залишиться тільки те, що створиш ти особисто... Певний час я малював олівцем, згодом відкрив для себе привабливість вугілля, пізніше — пастель. Також я отримував приватні уроки... Малювання повсякчас допомагає мені долати страх та усвідомлення того, що після тебе нічого не залишиться. Вивчаючи історію власних прародичів, я з прикрістю побачив, як мало залишилось від більшості з них: декілька документів, листівок, фото і жодного прояву творчих здібностей — ні вірша, ні малюнка, ні картини». (З інтерв’ю О. Яновича, 2.02.2026).
До галерейної роботи Олександр Янович підійшов у зрілому віці з усвідомленням власної творчої програми та відповідальності перед митцями, яких розпочав залучати для співпраці. Від початку, в 2016 році, до сьогодні галерея «Білий світ» вражає інтенсивністю роботи. Найважливішою є робота з молодими художниками, які в центрі Києва одержали виставкову площадку та можливість «ставати на крило» поряд із митцями старшого покоління. Слідом за молоддю роботу галереї підтримали вже відомі в Україні та за її межами майстри, такі, як Владислав Шерешевський (Київ), Роман Романишин (Львів), Борис Буряк (Львів), Ігор Гусєв (Одеса) та інші. За десять років існування «Білого світу» в галереї відбулося 58 групових та 122 персональні виставки.
Важливою частиною в роботі галереї є кураторські проєкти. З 2016 по 2026 рік проведено п’ятнадцять масштабних експозицій із залученням водночас до тридцяти авторів. Амбітним проєктом є «Всеукраїнське бієнале левкасу» — проведено тричі (2019, 2021, 2023 роки). О. Янович з пані Тамарою масштабують впровадження в галерейну практику міжнародних проєктів: «Трієнале Intaglio» (2018), «Трієнале малюнка “Слава Україні”» (2019), «Трієнале Intaglio» (2021).
Декілька разів поспіль Олександр Янович запрошував художників до роботи в творчих групах за межами Києва, при повному фінансуванні мистецьких акцій.
Співпраця з митцями в «Білому світі» є безперервною. Стратегія власників галереї позбавлена снобізму, як це зазвичай буває в більшості галерей, де стіни надають лише «своїм» авторам, з прицілом на вже відомі імена. Галерейну філософію Яновичів можна вважати, якщо не меценатством, то, беззаперечно, спонсорством. Олександр Янович вважає: «...ключовим критерієм є здатність художника відповідати запитам часу, в якому живемо, та індивідуально його осмислювати. Як галерист, я переконаний, що зараз час — купувати, час — збирати колекції. Моя вимога до творів — сучасність та індивідуальність вислову кожного художника. Я намагаюсь придбати те, що притаманне саме цьому, конкретному митцеві, що є типовим для його точки зору на світ. Я пропоную митцям взаємовигідні стосунки: не благодіяти, а купувати твори, пояснюючи, що надалі буду намагатися підвищувати ціну автора — працювати на підвищення. Українське мистецтво в більшості випадків суттєво недооцінено. Можливими є і дружні стосунки з художниками, але це зустрічний процес. Зазвичай дружба виникає на ґрунті зацікавлення творчістю, а не навпаки...»
«Якщо розглядати галерейну діяльність як бізнес (хоча для мене це не головне), то це бізнес “у довгу”... Якщо хочеш продати Модільяні за 50 мільйонів, треба, щоб твій прадід купив його за 200 франків... Саме цим я і займаюсь». (Інтерв’ю О. Яновича, 2.02.2026).
В колекціонуванні Олександр Янович покладається на інтуїцію, на персональний смак. Безпомилковість його інтуїції доведена часом та категоричністю прийнятих ним (родиною) життєвих, далекоглядних рішень — від вчасної втечі з Пітера (з путінської примусовості) до вибору Дому для заснування галереї. Тут колекція формується як цілісне зібрання творів сучасного українського мистецтва. В майбутньому, можливо, це зібрання стане основою публічної інституції, фонду або музейного проєкту. Олександр зауважує: «Важливим чинником призначення колекції буде рішення моїх нащадків, для яких мистецтво є органічною частиною їхнього життя». (Інтерв’ю О. Яновича, 2.02.2026).
Важливим і визначальним є те, що до самої ідеї щодо заснування галереї Олександр Янович прийшов через власну творчість. Перше березня 2026 року для родини галеристів Олександра та Тамари Яновичів — важливий день. Це перший ювілей «Білого світу», десятиліття Vita Nuova, коли морський офіцер круто повернув штурвал власного корабля в гавань з назвою МИСТЕЦТВО. Сьогодні Олександр Янович в одній особі репрезентує художника, галериста, колекціонера і, в окремих випадках, навіть мецената.