Марина Полякова. Десять років «Білого Світу» : нотатки до історії виставкового простору
У Києві на вулиці Євгена Чикаленка є підворіття, що веде до короткої анфілади дворів, — одного маленького, а за ним більшого, яким колись можна було вийти на Хрещатик. Пройшовши анфіладу наскрізь і зробивши ще кілька кроків праворуч, бачимо спочатку велике вікно першого поверху, а потім і двері. Тут уже десять років знаходиться Центр сучасного мистецтва «Білий Світ» / «White World», який заснували Тамара й Олександр Яновичі.
Як підсумувати ці десять років, що умістили дуже багато? Завдання із зірочкою. У голові різнобарвними скельцями мерехтить калейдоскоп подій та облич, звучать обірвані ниточки розмов, чується сміх, виникають сумні паузи… Ой, як пам'ятається пауза лютого — початку травня 2022 року, коли біля входу застиг у розпачі кораблик, зроблений до виставки Анатолія Варварова «Універсальність свободи». Проєкт із назвою, що буде актуальною всі наступні важкі роки, стартував 10 лютого, терміново закрився після початку великої війни, й ніхто не знав, коли у зачинену галерею, у спустілий Київ повернеться життя. А коли воно повернулося, коли 12 травня «Білий Світ» відкрив двері, щоб завершити проєкт Анатолія Варварова, а 20 травня розпочав першу у воєнному місті нову виставку — «Левкасні мініатюри 2022» — яке ж це було свято! Справжнє свято, хоч і в самісінькій середині кровопролитних битв і екзистенційної катастрофи. Тоді здавалося, що світ розсипався на друзки й занурився у темряву, — і раптом до залів заходять такі знайомі «довоєнні» люди: обіймаються, посміхаються, трохи плачуть, розповідають, як живуть. На тій виставці стало зрозумілим, що мистецтво об'єднує і підтримує. Не фігурально, а конкретно, ось тут, у цих білих залах, підтримує сили розгубленої, але задиристої купки друзів галереї.
Друзів у галереї багато. Бувають такі відкриття виставок, що всі не вміщаються, стоять у коридорі, заглядають у вікна. Можливо, колись «Білий Світ» розшириться, а поки що ми звикли до двох затишних залів, та й команда галереї під орудою Тамари Янович, знаючи всі особливості свого простору, робить чудові експозиції. Хоч би скільки робіт не було — п'ятнадцять чи понад сто. Здається, що все якось саме собою виходить, але скільки знадобилося досвіду — не тільки суто кураторського та організаційного, а взагалі життєвого, — щоб сьогодні все виглядало так легко й артистично?
Юних акторів наставляють, що спочатку необхідно стати цікавою і глибокою особистістю, — і потім ви будете цікавими публіці у будь-яких ролях. «На галериста» не вчать, не готують до цієї відповідальної роботи. Чи потрібен галеристу і колекціонеру (а за формування колекції «Білого Світу» відповідає Олександр Янович) життєвий досвід? Очевидно, так. Провідні київські галереї заснували цікаві особистості, й глядачі йдуть туди не тільки, щоб подивитися чергову виставку, а і для спілкування. Яновичі прийшли до мистецтва у зрілому віці, не маючи до нього жодного відношення понад сорок років життя. Олександр — професійний моряк, служив на військово-морському флоті, пізніше здобув юридичну освіту, став бізнесменом, а врешті-решт почав малювати (і називає своїми учителями Анатолія Фурлета й Ірину Вештак-Остроменську). Тамара у минулому житті — біолог і медичний працівник, її любов до мистецтва проявлялася хіба у затишному рукоділлі. Ідея створити галерею з'явилася, коли у київській майстерні Олександра перестали поміщатися картини й гості. А назва «Білий Світ» народилася з їхнього обопільного світогляду — відкритості й готовності до сприйняття нового. Чоловік і дружина врівноважують одне одного. Олександр артистичний, імпульсивний і гучний, із захватом грає роль капітана цього корабля зі сніжно-білими вітрилами, Тамара витончена, стримана, хоч і емоційна, добре організована. Вони постійно одне одного «підколюють», від них іскрить, розливається світло і живе тепло.
Якою у Яновичів вийшла галерея? Гостинною, затишною, фаховою, експертною, різноманітною, динамічною. На жаль, український артринок, складником якого є діяльність галерей, мало досліджують. Ми не можемо спиратися, скажімо, на неупереджений рейтинг галерей, складений за певними чіткими критеріями, щоб сказати: «Білий Світ» посідає у ньому таку-то позицію, перемагаючи за такими-то показниками, відстаючи за такими-то. Відтак, неофіційні «рейтинги» вибудовуються стихійно. І «Білий Світ», хоч і не може конкурувати з великими культурними інституціями, по праву знаходиться серед найцікавіших і найуспішніших приватних галерей.
За десять років відбулося близько двох сотень виставок — камерних і великих групових, включаючи три Всеукраїнські бієнале левкасу і дві Міжнародні трієнале малих форм графіки «Intaglio». Окрім виставок, у «Білому Світі» було багато інших мультидисциплінарних проєктів: «Монтаж» для роботи з інсталяціями, «На порозі весни», три «Українські неформальні арт-батли» для молодої генерації художників, дитяча і доросла кіношколи, курси мультиплікації, студія звукоімітації, великі пленери, цикл освітніх зустрічей «Visionary Voice», вільні замальовки оголеної натури, аукціони… Усе спрямовано на розширення форм активності й вікових рамок і, по суті, все — експеримент, інтуїтивне прокладання напрямку, результат креативного пошуку. «На початку шляху ми не знали, як потрібно робити правильно, а робили так, як вважали за найкраще, дуже щиро, з повною самовіддачею. Створена саме тоді атмосфера і зараз відчувається у нашій галереї», — говорять Яновичі. За десять років галерея стала дійсно сімейною справою, до якої долучилася дочка Яновичів, Олександра Кришовська, кандидатка психологічних наук і художниця.
Стіни галереї бачили роботи найвідоміших українських митців, але ці нотатки не мають на меті вибудовувати якісь ієрархії. «Білий Світ» з однаковою повагою представляє публіці зіркових професіоналів і зовсім молодих художників. Хтось мав у цьому просторі одну виставку, а хтось кілька, повертаючись час від часу з новими серіями робіт. Були представлені родини й династії. Велику увагу «Білий Світ» від самого початку приділяє живопису — і це зрозуміло, адже український живопис іде своїм шляхом, попри трансформації, що сьогодні переживає цей вид образотворчого мистецтва у глобальному контексті. Ми бачили дуже різний живопис за авторськими техніками та змістовним наповненням.
Був живопис, який хочеться назвати філософським: стриманий і зосереджений, з довгими паузами, — той, у якому важливішими за сюжет ставали тиша і думка (як-от виставки «Птах над Біркенау» і «Обличчя» Матвія Вайсберга, «Внутрішній пейзаж» і «Хвала пейзажу» Ахри Аджинджала, «Різне» Бориса Фірцака, «Йордань» Петра Бевзи). Поруч із ним з'являвся живопис експресивний, нервовий, на межі абстракції, який фіксував напругу часу, крихкість людської присутності, загострені емоційні стани («Міста, що зникають» і «Проходячи повз монастир» Петра Сметани, «Нездоланний опір бачення» Сергія Савченка, «MoonWater» Олександра Яновича, «Acqua Alta» Анастасії Подерв'янської, «Петрогліф — знак і символ» Анатолія Фурлета, «Живопис» Бориса Буряка і «Енігма», спільний проєкт Бориса Буряка з Ніною Буряк).
Не менш послідовно у просторі галереї була представлена й абстракція — як самодостатня мова кольору, ритму й структури, здатна говорити про час і досвід без опори на зображальність (скажімо, «Далеке та близьке» Валерія Шкарупи, «Колір — як час» Петра Лебединця, «День третій» Наталії Корф-Іванюк, «Без назви» Володимира Цюпка, «Звук кольору» Івана Турецького).
Водночас тут знаходив місце й сюрреалістичний живопис — і іронічний, і тривожний, і гротескний, — який дозволяв проговорювати страхи й абсурди сучасності опосередковано, через образну деформацію. Згадаймо хоча б виставки «Tsoy vs. Tsoy» Андрія і Нікіти Цоїв і «Гампердю» Нікіти Цоя, «Дуже кольорові картини» та «У мене вибухає голова» Олександра Ляпіна, «Привиди і тіні» Олександра Найдена, «Втеча з Едему» Анни Атоян, «Зі стелі» Саші Луньової, «Poline (зупинка всередині)» Поліни Кузнецової… Був представлений у галереї й такий живопис, якому непросто знайти стильові визначення, якщо не перебирати підряд всі «ізми», бо він ламає рамки, — мова про виставки «Трансформація простору» Миколи Журавля, «День знань» київського насмішника Владислава Шерешевського, «Шио, Заха, Марко» дніпровського чарівника Сергія Алієва-Ковики (де також було експоновано оригінальні дерев'яні іграшки), «Живопис» Сергія Гая, «Вектор егоцентризм» Анатолія Тартаковського та «Хмари мають очі» Влада Кришовського. Усе це різноманіття вибудовує багатоголосся, майстерний хор, де кожен художник зберігає власну інтонацію.
Одночасно з активним експонуванням живопису, у виставковій програмі галереї послідовно з'являються графічні проєкти. До літопису увійшла низка яскравих персональних експозицій, як-от «Щоденник садівника» Оксани Стратійчук, «3D» і «Віддзеркалення» Романа Романишина, «Крила» Олега Денисенка і «Гесографія», де Олег Денисенко виступив у співпраці із сином Олександром Денисенком, — і, до речі, цей проєкт поєднав графічний напрям «Білого Світу» з левкасним, адже авторська техніка гесографія виникла на перетині різних медіумів. Масштабні міжнародні ініціативи демонстрували розмаїття графічної мови. Найперше серед них необхідно знову назвати Міжнародну трієнале малих форм графіки «Intaglio», яка представляє сучасне графічне мистецтво у його багатстві й збирає велику аудиторію поціновувачів. Її органічно доповнила Міжнародна трієнале малюнка. Також серед великих, змістовно і візуально насичених виставок графіки хочеться відзначити «"Tandem": чеський та український екслібрис» та «Літографія. Київ. 1988–2020».
Не обійшла увагою галерея і текстиль — матеріал ставав не лише носієм форми, а й інструментом роботи з пам'яттю, тілесністю, міським середовищем. Цей напрям у «Білому Світі» вдало представляли Анастасія Подерв'янська та Лілія Братусь, які показали виставку «ПальтоПортрет», та Олександра Кришовська з її оригінальною «Станцією Звіринецькою», де сусідили текстиль і скульптура з пап'є-маше. Звернення до кераміки (згадаймо виставку Ірини Вештак-Остроменської «Carte e terre. Папери та глини») підкреслює відкритість галереї до експерименту й небажання вибудовувати ранги медіумів, — важливе не те, з чого зроблена робота, а те, що і як вона говорить.
Окремим напрямом діяльності «Білого Світу» є групові й парні проєкти, коли простір галереї перетворюється на місце діалогу між різними художніми мовами, світоглядами, поколіннєвими уявленнями. Живопис вступає у взаємодію з графікою, скульптурою, об'єктами, інсталяціями, відео. Особливу роль у цій історії відіграли проєкти, присвячені сучасному левкасу. Саме у «Білому Світі» старовинна іконописна техніка вийшла за межі вузького фахового кола і набула нового звучання, довівши свою актуальність поза контекстом сакрального мистецтва. Також хочеться згадати колективні виставки «Антропосфера», «Стінка на стінку», «Коло кольорів», «МФМ post-graduation», «LOOK`янівська ART». Проєкт-дослідження «Парадний портрет», в рамках якого провідні художники створили портрети публічних постатей сучасної України, демонструвався не тільки у «Білому Світі», а й у виставкових просторах інших міст.
Парні виставки — завжди виклик для куратора, який має знайти те глибинне, неявне, що об'єднає художників. Назвімо деякі непересічні експозиції, до прикладу, «Листи з Вавилону» Олексія Малих і Марини Афанасьєвої, «Ostinato» Матвія Вайсберга і Пінхаса Фішеля, «Механічний балет» Альони Кузнєцової й Тараса Поповича, «Boston Dynamics» Влада й Олександри Кришовських, «Середмістя-Передмістя» Олени Придувалової та Оксани Цюпи, «Дотик» Олексія Малих і Гії Міміношвілі, «Stereoformat» Леоніда Берната та Ігоря Романовського, «48 кроків вздовж…» Ахри Аджинджала і Всеволода Шарка… Сила таких проєктів була навіть не в ефектних «зіткненнях» митців, а в зосередженості, у повільному розгортанні сенсів, в усвідомленні того, як різні автори мислять спільну тему, не втрачаючи індивідуальності.
Ми бачили у «Білому Світі» й політичні проєкти, як-от «Верым! Можам! Переможам!» Володимира Цеслера або ж «Білоруський майдан», де була серед інших робіт представлена легендарна «Стіна» Матвія Вайсберга, живописна хроніка зими 2014 року. До речі, про політику. Коли почалася велика війна, піднялася хвиля мистецьких рефлексій. Не всі галеристи вважали тоді, що ці рефлексії мають відбуватися у реальному часі, — мовляв, творче осмислення потребує дистанції. Така думка має право на існування, і виставкові стратегії під час війни кожна інституція вибудовує самостійно. «Білий Світ», можливо, утримавшись від занадто простих наративів, створював і продовжує створювати проєкти, в яких осмислення війни відбувається завдяки інструментам тонким. Такими були «Воєнний стан» Владислава Шерешевського, де портрети захисників «Азовсталі» сусідили із зображеннями свіжоспеченого хліба; «Поворот на Ірпінь» Оксани Цюпи, де прототипами для текстильних скульптур стали мешканці міста, яке одним із перших опинилося під ударом; «Зустріч у бомбосховищі» Сергія Божка та Ігоря Гусєва, котрі по-одеськи гостро і безжально висміяли ворога; «Війна та Ми» Слави Бирука, де антивоєнні плакати висіли поряд із портретами друзів «Білого Світу»; «Молитва за Україну» Антона Логова, де промовиста плакатна стилістика поєдналася із живописом. Війна тут осмислювалася через метафору, іронію, зіставлення, через уважне вдивляння в повсякденні образи, які раптом набули іншої ваги. Усім бідам кидала виклик групова виставка «114 день», представлена у Національному музеї «Київська картинна галерея». 114 днів великої війни, пусті музейні зали, звідки задля безпеки вивезені всі експонати, й раптом, всупереч всьому — спалахи кольорів, тріумф прекрасного мистецтва, гімн життю і священній боротьбі.
Скільки не згадуй виставки, все одно всі не назвеш. Есей не здатен умістити дві сотні проєктів, для цього існують каталоги й архіви. «Білий Світ» відповідально ставиться до архівування: випускає прекрасні каталоги, має книгу відгуків відвідувачів, а на сайті можна ретроспективно оглянути проєкти галереї, починаючи з 2016 року, — афіші, анонси, фоторепортажі. Цей архів — скарб. Приємно повертатися подумки на три-п'ять-дев'ять років назад, щоб згадати ту чи іншу виставку.
Але десять років «Білого Світу» — не просто сума реалізованих проєктів. Це досвід тривалості в українському культурному контексті, де мистецькі ініціативи часто виникають імпульсивно й так само швидко зникають. Центр сучасного мистецтва, разом із провідними київськими галереями, витримав випробування часом, кризами, пандемією, війною — і не зрадив власної інтонації, не втратив уважності до митця і глядача. Війна змусила поставити на паузу деякі проєкти, але вони повернуться, запевняють Яновичі, й буде ще багато нового.
Десять років — це також історія спільноти, яка склалася навколо галереї. Художників, що виставляються знову і знову, розповідаючи нові історії. Їхніх родин. Глядачів, для яких цей простір став точкою тяжіння. Жива тканина горизонтальних взаємодій робить «Білий Світ» культурним осередком, що має власну пам'ять і оригінальний характер. Слоган галереї — «Добре там, де ми є!» — вдало поєднує сенси усвідомленої й дієвої присутності у часопросторі, спільності, позитивності, дружнього спілкування.
Дивлячись уперед, важко і не потрібно намагатися будувати прогнози. Але очевидно інше: «Білий Світ» входить у наступне десятиліття життя як мистецький простір, що набув зрілості. Його майбутнє — можливо, не у розширенні заради масштабу, а у поглибленні того, що вже стало його сутністю: відкритості до експериментів, довіри до мистецтва як способу бути у світі. «Нотатки до історії» не ставлять крапки, бо історія «Білого Світу» пишеться далі, — у білих залах, у нових зустрічах, у творах мистецтва, які ще тільки з'являться, у виставках, які лише задумуються.
Марина Полякова, культурологиня, артжурналістка